Устенко: Через десять років ми не впізнаємо країну – вона стане набагато кращою

В інтерв’ю сайту “24” Устенко розповів про те, чому український народ від самого початку заточений на успіх, чому в економіці завжди є місце диву і що саме допомагає йому зберігати віру у світле майбутнє навіть тоді, коли ситуація виглядає не дуже привабливою.

Ви завжди даєте дуже тверезу оцінку ситуації. Але навіть якщо все об’єктивно погано, після Ваших коментарів завжди залишається післясмак світлих перспектив. Як у Вас виходить так дивитися на світ?

Який сенс просто давати абсолютно песимістичну картинку? З кожної песимістичної ситуації є який-небудь відносно оптимістичний вихід. Я намагаюся дивитися не просто на похмуру картинку в абсолютно негативному світлі, а знайти шлях виходу з цієї складної ситуації.

Тим більше, Україна переживала так багато труднощів на своєму шляху у всій своїй не тільки новітній економічній історії, що залишатися песимістом було б вкрай погано і безперспективно.

Чому?

Приклад. Одне з досліджень, яке провів один з видатних умів, який займався економічною історією України, Іван Коропецький, аналізує період 1901-1916 року. Україна початку 1900-х років була експортозалежною квазікраїною в рамках Російської імперії. 80% експорту в Україні становили метал, зерно і продукти харчування. Картинка кінця 2016 – початку 2017 року: Україна залишається експортно орієнтованою країною, вже незалежною, вже не частиною імперії, вже зробила європейський вибір, і при цьому 65% в її експорті займають метали, продукція аграрного сектору і хімія.

Минуло стільки років, світ повністю змінився, а ми як були експортною країною, так нею і залишилися. Продовжуємо виробляти товари з низьким рівнем доданої вартості. Виходить, що на 30-му або 70-му році після періоду 1901-1916 ми повинні були скласти руки і взагалі нічого не робити, тому що перспективи не було тоді? На мій погляд, краще дивитися більш перспективно, інакше весь світоустрій здасться вкрай невтішним.

Економіка – це не просто така субстанція, де превалюють цифри і більше нічого. Цифри в економіці, які дійсно дуже важливі, залежать ще й від світосприйняття. Наприклад, в Україні зараз немає довіри.

При чому – ні до чого.

Ні до чого. Немає довіри населення до банків, банків один до одного, або банків по відношенню до компаній; населення до уряду, населення до економічної політики, населення до міжнародних інституцій. Список можна продовжувати до нескінченності. Це все дуже сильно впливає на всю логіку економічного мислення. Коли ти нікому не довіряєш, коли ти нестабільний – станеш ти інвестувати в ту країну, в якій живеш? Чи станеш нести свої гроші в банк, якщо нікому не довіряєш? Коли бачиш електронне декларування української політичної еліти, від якої залежить ефективність економічної політики, і коли бачиш, що більшу частину грошей вони тримають в кеші, а левова частка другої половини лежить в іноземній валюті, то виходить, що вони самі не довіряють собі і не вірять в успіх своєї економічної політики.

Тому, звичайно, довіра підірвана взагалі на всіх рівнях. Мені здається, що головна проблема України в тому, що вона була підірвана тривалий період часу. І, на жаль, це стало нормою життя. Довіра є в родині, але в міру руху від центру цього кола, вона буде знижуватися до нескінченності, поки повністю не зникне.

Наскільки тривалий був період підриву довіри?

З моменту початку новітньої економічної історії, довіри як такої не існувало. Ось чому на початку 90-х років у країнах колишнього Радянського Союзу виник феномен, який найбільш чітко було видно в Україні – так звані “цивільні стратегії виживання”.

Це як?

Це коли більше не розраховуєш на роль держави, не віриш в сильну державу, не віриш, що держава в принципі може тобі чимось допомогти, а якщо і віриш – то це шлях в нікуди.

90-ті роки багатьом показали, що це дійсно був шлях в нікуди, коли відомі вчені, хороші інженери, медики опускалися на саме соціальне дно і більше не могли звідти вибратися. З іншого боку, була величезна група людей, яка просто не вірила в те, у що вірила раніше і розуміла, що їхній порятунок – їхніх рук справа. Якщо вони якимось чином не мобілізуються, якщо вони самі не зможуть якимось чином борсатися в нових хвилях а-ля ринкової економіки, то просто потонуть. Ось чому ці стратегії виживання були в Україні одними тих, що найбільш ефективно розвивалися, – населення намагалося всіма способами мобілізувати себе і не звикло ні на кого розраховувати. Тому я думаю, що відносно стриманий оптимізм якраз і властивий українському народу.

Значить, чим більш хитка ситуація в країні, тим більше перспектив у населення?

Значить, що роль держави зводиться до мінімуму. У неї вірять все менше. Але це означає, що кожна сім’я якимось чином намагається виплисти всупереч усьому. Для мене показово, що в Україні завжди намагаються виживати навіть в найскладніших ситуаціях. Я не скажу, що це – більше перспектив. Але у нас хитка ситуація точно не означає кінець життя.

Україна, фактично, має один з найбільших секторів тіньової економіки. Згідно з дослідженням Віденського університету, рівень “тіні” в Україні – близько 50%. Тобто, населення замінює відсутність нормальної економічної логіки власною сімейною логікою, відсутність довіри до економічної політики – замінює своїм баченням майбутнього. Думаю, Україна, завдяки своєму народові, який ніколи взагалі особливо не вірив в інститути влади, і може розвиватися.

Ви особисто більше вірите в державні інституції чи в людей?

Відверто кажучи, і в те, і в інше. Я вірю, що якщо державні інституції недобудовані, якщо вони ненормальні, якщо вони недостатньо демократичні – то це не означає, що ми живемо у вакуумі. Є нормальні інституції, які вибудовуються самим населенням. Українське населення за своїм менталітетом схильне відбудовувати нові інституції і замінювати ними, якщо необхідно, неіснуючі інституції державні.

Це не погано, якщо мова йде про якусь взаємодопомогу. Це не погано, якщо мова йде про обмін інформацією. Але я боюся, що це може виявитися дуже погано, якщо буде огидна судова система і які-небудь суди Лінча замінять офіційні суди, які не користуються довірою. З одного боку, це – об’єктивний процес, вакууму в природі не може існувати. Але наскільки усвідомлюють це ті політичні еліти, від яких залежить прийняття рішень в Україні, наскільки вони розуміють, які ризики і небезпеки виникнуть перед ними, якщо не будуть вибудовуватися необхідні інституції? Мені здається, що вони це усвідомлюють не до кінця. Вся логіка української економічної історії показує, що усвідомлення необхідності дбати не тільки про власну кишеню, а й думати про благо народу – воно не оселилося в головах політичних еліт. Незалежно від того, про кого ми говоримо.

Зверніть увагу на заяви, які зробив новий президент Франції Макрон в ніч після виборів на площі навпроти Лувра: “Я буду служити вам, я буду служити Франції”. Служити своєму народові – ось квінтесенція політика в розвиненій демократії. Не заяви, типу “мій народе, я зроблю твоє життя кращим так, як я це сам собі уявляю”. А політик-слуга з гаслом: “Я буду робити те, що ви від мене хочете”. У нас багато таких?